Стукіт Серця

Так би й жила на світі, не знаючи, не бачачи і не чуючи… Тепер я не боюся, бо знаю: якщо серце стукає — я відповім… Мені страшно тільки уві сні… Сниться мені ураган. І я пірнаю в нього, щоб подолати.

За обіднім столом у напівтемряві сиділо кілька жіночих постатей. З-під каптура, що закриває половину обличчя, пролунав сумний голос:

— Вони збираються на Стіні і слухають, як б’ється їхнє серце… Нещодавно увійшов служитель і розповів, що їх дванадцять. І зараз вони на стіні… А там нагорі біло, біло і всі стіни білі.

Принцеса Ганна зробила кілька сильних ковтків із високого келиха, подала його дружині, а сама приклалася до пляшки. Застигла на її обличчі гримаса ніби оживила людей, що стояли в залі. Але було зрозуміло, що вона все чула та розуміє. Цікаво, подумала Ганна, чи давно її дружина відчула стукіт свого серця, чи вона просто зображує цей стан? Схоже, вона теж не розуміє, звідки це відчуття, а може, й не хоче розуміти. Адже всі бачать… Чи, може, не всі? Он охоронець, який був зовсім поряд. Здається, він п’яний, хоча щойно намагався грати на лютні. Може, вони з Флорою прикидаються одна перед одною? Так було завжди. Хоча останнім часом відбувається все більше такого, від чого стає ніяково. А сьогодні, як на зло, не найвдаліший день для сімейних чвар.

— Мене тягне на Стіну…

— Тебе тягне на Стіну… Тому ми тут. — Ганна смикнула дружину за рукав. — Слухай, там, на стіні, ти можеш змінитись назавжди.

Вона кивнула головою.

— Ну так давай нап’ємося як слід, — Флора підняла келих, і вони випили разом.

Коли сприйняття світу почало повертатися до Флори, вона виявила себе в сідлі, а на горизонті білою грядою виднілася Стіна. Серце Флори радісно забилося; щоб заспокоїтись, вона спробувала згадати. Була якась розмова зі служителем Нічного Замку. Ну так, і справді, про Стіну. Де її раніше могли бити батогом, але тепер навчать танцю святого Роха. Можна танцювати, можна ухилятися, можна залазити на стіну – тільки не треба надто далеко.

Ганна схопила поводи обох коней і зупинила їх.

— Далі мені їхати не можна.

Подружжя попрощалося, міцно обнявшись. Флора зробила крок на білосніжні сходинки Стіни і піднялася до самого верху. Її оточило дванадцять граціозних фігур, і Флора мало не здала назад, але її різко зупинив окрик служителя Нічного Замку. Це був величезний бородач з червоним обличчям, зовсім лисий і волохатий. Він рухався так, ніби був одним із втілень місяця. Його свита — майже всі жінки, — підкоряючись жесту пана, вишикувався навколо нього півколом.

Стук Серця посилився; Флора відчула, як весь навколишній простір стискає її у невидимій стрічці. Навколо стояв жах — але чим страшнішими ставали звуки, тим сильніше хотілося рухатися в танці святого Роха. Вона чула стукіт. Вона слухала стукіт. Вона вже бачила силует барабана… Вона дивилася на невідомого барабанщика. Бум! Флора відчула пронизливий біль на спині. Бум! Вона навіть не знала, що то барабан, тільки відчувала, що це так. Вона зловила у дзеркалі погляд чаклуна. Її очі розширилися від страху. Він щось повільно промовив. Бум! Бум! Нічого не трапилося. Бум! Бум! Нічого не трапилося! Бум! Бум! Бум! Бум! По шкірі Флори побігли тріщини, вона росла вгору, відчувала свободу, і тільки ці звуки могли бути джерелом радості та надії. Вона зовсім поруч із мрією. Але що тепер робити? Флора подивилася на своє тіло, на крила, на хвіст. Вона піддалася волі інстинктів і злетіла в небесну височінь. Безшумним стрибком, втративши опору, вона в одну мить опинилась у повітрі — і на одному подиху облетіла навколо величезного барабана. Але музика раптово стихла. Флора розплющила очі. У неї в руках був діамантовий півмісяць, а на ньому, наче іскри, горіли літери: “Ліара Вол”. Вона притиснула його до серця і прочитала ще раз рідною мовою: “Свобода Літати”. Невже свобода?