- Темрява навколо огортала холодом, деяким страхом і, якщо чесно, то обережним захопленням. Навколо здіймалися мури немалої такої церкви з багатими прикрашеними купалами та величними ілюстраціями святих на собі, які, ну… Ніби в душу дивилися, намагаючись віднайти бодай один гріх у малому дитячому серці. Здається, їй було років десять, ага, десять, не встигла ще за життя набратися фактів для покарання, та й складно було до кінця розгледіти всю картину пред собою, тим паче неня поспішала, старша сестра підганяла, аби її не злити, не вистачало часу. Ноги плуталися в купі сходинок, що були то нижче, то вище, то взагалі кривими й косими на один бік, наполовину пошкодженими, руки тремтіли, тримаючи маленьку, уже майже згаслу свічку, а запах парафіну глибоко засів до голови. Так то матеріал світила вже дещо обпікав пальців, а губи від вічного очікування та небезпеки, стресу — пересохли, ковтати було майже нічого. Випити б бодай скляночку чистої води, без усіляких присмаків та бруду…
«Боже не любить штучних джерел сяйва, не жадає бачити, як його творіння відвертаються від звичайного вогню, хоче, аби його ліки прикрашало лишень полум’я» – повторювалося в голові одразу ж після питання: нащо ж мучатися з небезпечною та хаосною іскрою? Як зненацька увесь ланцюг дум переривається неприємним та довгим скрипом величезних старезних дверей. Вони стали «входом у рай», хоч і всередині будівлі ні ліхтарю ні світила.
– І Вам доброї ночі, пане Готьє, – вітається жінка попереду групи, обережно вклоняючись пред величною високою фігурою. Обличчя тяжко розгледіти, воно, здається, приховане ганчіркою, а може прямо таки шарфом. Чорним, як і сама одежа священника. Не мав вигляд привітний, імовірніше, похмурий, стомлений, поки в тіло влітало тисяча тоненьких голочок чуття чужої присутності, ні, не людської, а чогось неземного, потойбічного. Біси? Святі оглядають нову душу? – Аї, натягни кашне хутко, заходимо в будівлю, шапку навпаки до кишень сховай, – після виконаних завдань народ попереду рухається, а через кілька хвиль опиняється всередині храму. Акуратна плитка, де-не-де тріснута, проте кристально чиста, білосніжні стіни, яких і не торкалася смертна рука… Далі власної складно розгледіти деталі, а тим паче не вмітити інший острівець життя меж тьми.
Обходячи десятки різноманітних картин, меж яких найшлася й одна героя, краплю подібного до чоловіка, котрий знаходився неподалік, ледве стримувалася, аби не впасти від утоми додолу, залившись кашлем. Кедь стрес брав, то одразу все боліло, усе натякало на зайвий шум і роздратування мами, звикла терпіти, проте… На останніх краплях тільки тяжкіше стримуватися. Господи, поможи… Ні, Господи і його янголи обороняють спокій їхній від нічних чортів, не можна зайвий раз турбувати, тим паче молитвою, згадкою ймення.
– По черзі вийдіть до святої, жеби остаточно прийняти та пройти обряд вступу до нашої родини… – Грубим голосом наполягає провідник до місцини, обережно киваючи чи то групі напроти, чи то чорнявій жінці поряд. Усі боялися, слідкували за кожним-кожним власним рухом, ковтаючи повітря із перервами, аби зайвий раз не сколихнути його.
Проходить із секунду, як дюжина простої сірої маси розтупається й виходить… Абсолютно така ж, але більш розкішно вдягнена фігура. Темно-русяве волосся акуратними кудрями додолу, лялькові риси обличчя, мовби лишень грали роль маски заради чужої уваги, поки позаду неї віднілася дещо схожа дівчина. Чим виділялася? Виявилася єдиною, крім «святохи» та голови організації, хто не страхався дійства, а стомлено спостерігав, відрізняючись від Аї тільки відсутністю зацікавленості. Зорила сто й один раз ту картину, однакові схарапуджені обличчя з німим криком у собі, а єдине, що тривожило юну Яно: не можливе покарання від величезного дядька або ж нені… А, імовірніше, від істот, які врешті-решт туй проживали. Дуже сумнівалася у вигадці саме тих фактів, бо навіть душа тремтіла, поки губи жалюгідно стискатися в тонку смугу.
І от… Її черга все ближче… Ближче… Ближче… Ближче… Молитви в голові повторюються з разу в раз, лунають у тямці, відбиваються туди-сюди від вуха до вуха, видаючи всередині панянки тривожний гуркіт, буцім від гігантських дзвонів. До носа забивається гамма однотипних огидних запахів, а пред очима лилися чорнила – темні плями, крізь котрі нереально спостерігати реальність. Кедь тіло ослабло, то валиться до підлоги, змучено й гучно починаючи кашляти, настільки, що всі зупинилися, спрямували до дівчати засуджуючі погляди. Від фігур обік зоставалися одні очі, навіть мармизи закривав виниклий тьмяний туман, поки в суцільний тиші крапля за краплею чулися кроки. Мовби по кришталю легкі та м’які, від них не з’являлося жади чимдуж і без зайвої думи тікати. Тремтіння викликала пляма й на власній долоні. Відтінок червоного… Дихай: вдих, видих, вдих, видих, дихай, благаю… Тіло не зупиняйся, не відпускай.
– Ваша святосте… Чи маю право відвести постраждалу в лазарет? – Слова, вони розбивають сумніви: ява чи ні? У відповідь же для постраждалої хіба невдоволення буркотіння, глухе, слова не розбиреш, а от умовна рятівниця лишень проявляє емоцію обурення, її руки стискаються в кулаки ледь помітно, змушуючи інших остаточно затихнути, зникнути з мутного розсуду дівчини, – не беріть гріха до душі, будь ласка, обряд обов’язково проведемо, як їй стане краще. Хворе тіло слабко витримує різноманітні навантаження, пожалійте.
Зненацька настала павза. Гірше, нудота підступала ближче, десь у зоні потилиці кололо, буцім невидимими шипами, а голова ставала тільки тяжкішою. Опускатися додолу принизливо, потерпи, скоро відведуть у тихіше місце, а там і спорожнити нутро десь на вулиці стане реальністю. Видаючи тихий хрип лякається, як хапають за плече, підіймають і швидким кроком несуть куди далі. Ледве переставляла ноги, одначе йшла, ішла заради раптової доброзичливої персонажки, котра пішла на неабиякий ризик. Підводити не можна. Находь сили, вдихай, просто тримайся на ногах.
– Натягни ганчір’я назад, – бубонить та, поки в очах бодай трошки, але яснішало. Стрес відійшов, як утямила, мовби в умовній безпеці. У тому коридорі широчезному та темному бодай майже людей не виднілося, ну, навіть за рахунок похмурої свічки співрозмовниці розгледіти складно, – уночі образи святих турбувати не можна. Вони охороняють наші душі від зла, поки вдень ми охороняємо їх від людських дурощів та дякуємо. Шапку ж надягати заборонено, бо з небес чи згору вниз сплутають із чимось нелюдських і вбити годні, – пояснює вже завчене на зубок швидко, без зайвих зупинок, поки новенька не натягнула шарфу назад. Чи вірить сама? Тяжко сказати, але відчувалося, що зараз мала ціль не навчити правилам, а вберегти. Від людей, хтось серед тиші, густішої за ту, що в труні, розносив легенький цокіт, який, виявилося що, білявка, файно усвідомлювала.
Узагалі нині набагато святішою за названу берегиню здавалася… Чи не покарають за грішні думки? Вони ж усі… Думи вміють читати, еге ж? Чи не занадто помилково не визнавати загальної правди, або ж… Існує й інша, насправжки істинна? Люди в тій групі нагадували чортів, власниця блискучих світлих пасм із сірими, гейби хмари скупченні на неби, очима, імовірніше, янголку. Без крил.
– А чом від «нього» так трепаються? – з особливим акцентом і надією, що все ж, либонь, не спостерігають, а вже тривога грає в злий жарт, максимально тихенько питається, а після отримує рукою по писку. Різко, ще й упевнено так ударили. Обличчя юначки напроти змінилося до злості, перемішаної з жахом. Є що приховувати місцю? Правда? Не помиляється?
– Господь знає кого вибирати, замовкни, – шипить, натякаючи: краще реально закрити тему, так як і цокання хутко віддалилося, схоже, міняючи локацію шпигунства на точку поближче, аби розчути остаточно звідки в милої та максимально слухняної середньої Готьє прокинулося бажання завдати болю іншій людині. Ага. То донька священника, схожі, як дві краплі води. Ідентичні, буквально менша його копія в оболонці протилежної статі. Підмітила чітко, айбо кедь мужчина викликав огиду, нав’язливі думки якої доводилося спеціально душити, аби не заслужити покарання, то незнайомка навпаки приваблива, гарна, від Бога, так би мовити. Від Бога…
***
Розмова була закінчена без слів. Він просто пішов, лишаючи опонентку один на один із набридливими переживаннями, які от-от і почнуть заміняти птахів у небі, навертаючи кола, буцім орел над власною дрібною й безпорадною жертвою. Ну, у певному сенсі… Такою й була. Комашкою в руках чогось величного, могутнього, котре гоп і голову помахом пальця юначці знесе. Знесло, майже.
Виходячи до кімнати, тямить, що аж надто тихо. Навіть і душі не виднілося, хіба тліючі залишки сигарок, до яких її доєдналися, а також пусті пляшки, усілякі папірці, розкидані підлогою… Закінчилося свято, еге ж? Либонь. Хоча глухий шум десь із кухні змушував змінити думку. Нє, тільки перемістилося дійство до інакшої локації, хоч і далеко не в повному складі, імовірніше, чверть з усіх ще не до кінця заповнилася «радістю», ака алкоголем, от вирішили невеличке продовження для особливих завертіти. Очевидно, Яно меж них…
– Аї!.. Якого біса… Якого біса ти твориш?! – Настрашений вигук добряче зняв деяку сонність, що сіла на плечі й уже починала ніжними дотиками додавати ідей прилягти відпочити чи взагалі поспати. Та, мовби кішка, зістрибнула й із шипінням утікла, полишаючи слід чергових негативних домислів.
Відчиняючи двері, Одрі шоковано встає, поки тіло заніміло, неначе крові до кінцівок більше й не транспортувалося. Шкіра аж зблідла, бо вартувало наляканій компанії дещо розійтися, як із жаху розглядала абсолютно все, крім коханої. Від сусідки білявої, котра видала звук, а нині трясеться, гейби ганчір’я на вітру, до її горе любчика з маленьким шкаликом, де лишилися хіба кілька крапель спирту. Підмітила кожну дрібницю… Проте не воліла їх ловити в картині ножа… Що стирчав прямісінько з животу чорнявої. Тільки глибокого кольору волосся плямами виділялося на фоні інших фігур, однотонних шпалер без візерунків… Та й ставало на противагу кривавим кляксам, розкиданих одягом, підлогою, руками раненої, що теж частково скалічені. Бордовий колір перестав здаватися прекрасним, а деякий блиск із глибин вражаючого порізу… Наштовхував на внутрішні дискусії: чи не зачепило чогось важливого?.. Чи не час… Нарешті викликати швидку помогу?!
– Як ти?.. – Тихо видає паня, підходячи ближче, хитаючись, непевно, боячись уже не наслідків фізичних, а образи, фіналу минулої балачки, – не мовчи, не ображайся на мене, доста ігор, – бубонить трохи гучніше, після акуратно вдаряючи співрозмовницю, дещо з уявною участю в діалозі, по обличчю, хлопок. Проте сфокусувавши погляд, усвідомлює — без свідомості, очі заплющені, стримано й із ледве помітними перервами та хрипами дихає, – гей! Аї, будь ласка, не мовчи! Поговори зі мною, поговори, скажи хоч слово, Яно! Яно… Яно!!! Я ображуся, чесне слово, ображуся й піду геть, чим погрожувала ти! – Викрикує Готьє, хапаючи дівча за плечі. Трясе, трясе та трясе, сподівається, мов от-от і видасть бодай негативне, проте речення. Тиша. Не реагує, наче лялька туди-сюди за чужими рухами хитається. Боляче. Вуста холодні, неживі. Боляче. Прекрасне лице навіть не сповнене німими муками, а відображає ціле нічого. Боляче. Кілька годин і тіло… Перетвориться на пусту оболонку. Боляче. Дуже. Дуже-дуже-дуже боляче.
– Я… Нічогісінько не коїла! Вона сама взяла гостре! Сама в себе й штиркнула! Чесно! Бог тому суддя! Не винна зовсім! Вона сама, власними руками. Жартувала-жартувала, а після з охом звалилася додолу! Готьє, не подумай зайвого! – Тараторить без зупинки, писклявий глас бував нижчим, бував вищим, зривався до хрипу, а після наново повертався майже до шепоту. Гойдався з боку в бік, тремтів. Дрижала, як під найнижчі температури, махала руками, стрибала з ноги на ногу, заважаючи персонажу обік тримати телефона.
– Так, ага, вік приблизно сімнадцять на вигляд, без свідомості, крові втрачено достатньо, – на диво чітко для схожого контингенту видає кожне слово, ще й із кришталевим спокоєм. Тупаючи ногою об підлогу, старався не відволікатися на крики під носом, що й так помучаний розсуд вертіли, витискали, наче мокру тканину. Схоже, що від спиртного відійшов найкраще — діє злагоджено.
І чому ж… Не пам’ятає й початку розмови? Очі болять, прозорі краплини, що падають з краю щік, розбавляють картину суцільної жорстокості й малюють орнаменти гранатовим полотном, а повертаючись до суцільної темряви та лягаючи коло… Не годна позбутися дурної уяви, що повертала все вигорілими та загадковими ілюстраціями.
Світлішало, а ранок захоплював території госпіталю, як і жайворонки-люди, ну, або нещасні, котрих мойра завела через обставини сюди. Замість старих запахів вологи чи всіляких препаратів, заграв аромат… Квітів? Ага, схоже, цілком логічно, умітивши букет в чужих руках неподалік. Провідувати бідосю тож прийшов… Здається, зараз такі опції для простих смертних, поки була «особливою клієнткою», заблоковані. Виходить… Вірно очікує потрібної стрілочки на годиннику? Мило. Сильніших емоцій викликати в себе не годна, усередині негатив, літаючий меж густої порожнечі; нагадувала чорнила…
– Пані, зачекайте, будь ласка! – Одна з фігур у спецформі оживає раптово, замала людські риси та глас ще й. Кедь чесно — трохи злякалася, одначе хутко отямилася, спинивши руку, що потихеньку здіймалася, жеби відбитися від «небезпеки». Дівча напроти навпаки миленьке, добру, хоч і сором’язливу, усмішку мала… – Дехто… Самі кмітите, попрохав передати, буцім абсолютно всі проблеми з поліцією владнено, – тихенько повідомляє працівниця, далі ж із страхом пхаючи до рук Одрі папку з паперами та під стрімкий стук каблуків тікаючи до сусіднього приміщення, хоча доречніше сказати ховаючись.
На аркуші першому ж вказано номер «65»… Хах, кумедно, що двері з числом буквально через кілька метрів. Скільки ж наважувалася підійти чи шукала? Ох… Неважливо.
Тук-тук. Тиша. Тук-тук-тук. Знову ж відповіді не пролунало. Спить? Образа? Чи варто взагалі заходити та турбувати? Може, обійтися без схожих «приколів»? Проте лікарі мовили, буцім очікує… Тільки-но отямилася, як кричала за Готьє Одрі… А чи на тверезу голову знати воліє? А чи треба? Либонь, відмовок не вистачає, аби уникнути стресу та втікти геть? Ага, доста дурити себе, якщо раптом, то прямо попрохає вийти, нічого страшного не трапиться!
Ручка опускається вниз, а легкий помах змушує відкритися звичайній палаті. Однак, що чудно… По шкірі пробігся прохолодний вітер, прям овіяв протягом, змушуючи мурах прокинутися й здригнутися від незвички. Пройшло із секунду, аби звикнути до напрямів світла й умітити знайому тінь. Та ж зачіска, довга рубаха, що то змінюється невнятною дрантиною кольору тутешніх мурів, то вертається назад, колячи серце. Усмішка, якої невидно, а точно є.
– Ель. Ти назавше лишишся моєю неповторною Богинею, – не була певна чи слова лунають насправді, вони десь під черепом осіли до самісіньких стінок і повторювалися з разу в раз. Смішок. Щось пролітає з характерним звуком, а об’єктів, крім відчиненого вікна, і не бачиться. Ніхто не зробить подих, ніхто не привітає або ж не проігнорує з гидким та водночас бодай якимось бажаним виразом обличчя. Пустота? А ні… Аркуш папірчику на тумбі…
«У Богів вірять, а не кохають. Богів кохати чи любити не є обов’язково, зате ти завжди й до кінця віків плекатимеш мене, усі спомини, скільки б не пройшло часу й скільки б інших своїх творінь не вбачила… Чи є сенс існування, як кінець один? Я так і не змогла покориту силу, вищу за святу, вичерпано.»
– Ох! Привіт, Ель… Ти досі думаєш про те, що сталося? Ха-ха! Не бери до тями. Адель пробачила, я пробачила, позабулося й годі. Стрітися? Йойки, наступного тижня важлива робота очікує, перепрошую, гайда іншим разом?
– Сьогодні зайнята, без образ, домовилися?
– «Абонент перебуває поза зоною досяжності, передзвоніть, будь ласка, пізніше.».